Історія цього хлопця особлива і водночас доволі цікава. Остап Грось був за крок від дебюту в УПЛ, викликався в розширений список збірної України U-16 та U-17, вигравав срібні та бронзові медалі чемпіонату ДЮФЛ. Здавалося, що футбольна кар’єра цього хлопця йде вгору: хороша «карпатівська» школа за плечима, доволі непогані результати та стабільна гра на футбольному полі. Здавалося, що ще треба для молодого та перспективного юнака? Втім, травма та інші фактори дещо підкорегували плани хлопця з села Стрілки Перемишлянського району. Не надто яскрава кар’єра у Словаччині заставила Остапа шукати собі інше ремесло – те, де не треба бігати на футбольному полі та виконувати вказівки тренера. Втім, один телефонний дзвінок повернув хлопця у гру мільйонів. Це рішення для футболіста було непростим, але, як виявилося згодом, правильним і в якісь мірі несподіваним для нього самого. У нашому інтерв’ю Остап Грось максимально відвертий.

Остапе, як ти потрапив у свою першу футбольну секцію?

До школи прийшов тренер і запропонував хлопцям спробувати себе у футболі. Я тоді ще не дуже розумів, що це може означати, але вирішив піти на перше тренування разом з мамою. Пам’ятаю, як нам сказали бити по воротах, але на початку у мене не дуже виходило – ледь влучав (сміється).

Першим моїм тренером став Богдан Грещак, він працював з хлопцями старшими на два роки. Я грав з ними декілька років, поки вони не наблизилися до випуску зі школи. Потім у нас з’явився інший тренер, який оголосив набір до команди мого віку, 1996 року народження.

Які змагання ти пам’ятаєш зі свого дитинства та юнацтва?

Ми брали участь у різних турнірах, починаючи з першості Львова й обласних змагань, а згодом їздили навіть за кордон. Точно не пригадаю всі турніри, але серед них були матчі обласного рівня та ігри з командами з інших країн. Наприклад, наша команда СДЮШОР-4 Львів грала проти львівських «Карпат», і цікаво, що з деякими хлопцями, з якими ми тоді змагалися, я пізніше зустрічався в складі команд U19. Також ми брали участь у міжнародних турнірах, їздили на змагання до Фінляндії та Італії.

Чи справді пам’ятаєш свої перші міжнародні турніри?

В 11 років ми з Володимиром Гладким поїхали на міжнародний турнір. Якщо чесно, мало що пам’ятаю, бо тоді був ще зовсім малий. Пам’ятаю, що мало не загубив татовий телефон, такі моменти в дитинстві запам’ятовуються.

Щодо самого турніру, пам’ятаю, що ми жили в школі й спали на матрацах, що було свого роду пригодою. Ми не були єдині – багато команд теж проживали в таких умовах. Поїздки на турніри за кордон, як до Італії та Фінляндії, для нас, молодих футболістів, були справжньою пригодою на все життя. Це не просто спортивна подія, а можливість побачити нові країни, показати себе на міжнародній арені. Ми грали проти команд з різних країн Європи. Я не пам’ятаю конкретно всі назви, але серед них були досить відомі клуби.

Як розвивалась твоя кар’єра, коли ти пішов в УФК?

Моя кар’єра почала розвиватися дуже позитивно. Від 9-го до 11 класу я відіграв майже всі матчі. Ми грали в ДЮФЛ, де зустрічалися з такими командами, як Шахтар і Динамо. Ліга була поділена на 4 зони: західну, північну, південну та східну. Після змагань у кожній зоні дві найкращі команди виходили до фінального етапу, де 8 команд боролися за чемпіонство України. У 10 класі наша команда стала бронзовими призерами, а в 11 класі ми вибороли срібло.

Впізнали Остапа на фото? 

Тебе викликали до збірної юнацьких збірних України. Як це було?

Мене викликали до збірної U16 та U17, хоча я не закріпився в основному складі. Я був у розширеному списку і декілька разів їздив на збори до Києва. Тоді ми готувалися до відбору на Євро. Хоч я не зіграв за основну команду, мене викликали для підстрахування в разі, якщо хтось з основних гравців отримав би травму.

На той час у збірній був сформований міцний кістяк гравців, таких як Зінченко, Коваленко, Кірюханцев, Матвієнко, Зубков. Пробитися в основний склад було складно, особливо на моїй позиції центрального захисника.

На якій позиції ти завжди грав у футболі? Як ти опинився на позиції захисника?

Я все життя грав на позиції захисника. Не можу згадати, щоб виступав за шкільні команди на інших позиціях, хоча, можливо, в школі трошки грав. Коли мене привели на футбол, мене, напевно, поставили в захист, щоб я не заважав, і так я почав бігати ззаду, вчився відбирати м’ячі. У дитинстві я був активним і завжди намагався заважати суперникам. Іноді я грав у центрі поля, але це не зовсім було моїм, і не відчував себе там комфортно.

Розкажи як відбувався твій перехід з УФК до Карпат U19?

Після завершення навчання в УФК я перейшов до ФК Карпати U19. Спочатку тренером був Андрій Тлумак, який формував команду, що складалася переважно з 18-річних гравців, випускників СДЮШОР «Карпати». Ми працювали з ним перші півроку, до жовтня. Після цього в клуб прийшов Ігор Йовічевіч, який став головним тренером Карпат U19. Він почав більш ґрунтовно працювати з командою, і під його керівництвом ми готувалися до другої частини сезону. Перше коло чемпіонату завершували ще з Тлумаком, але на зимових зборах вже повноцінно працювали з Йовічевічем.

Як тобі працювалося з Йовічевічем? Що можеш про нього сказати?

Йовічевіч – це тренер, від якого я, напевно, отримав найбільше знань і досвіду. Він поєднував багато футбольних аспектів, які я раніше не зустрічав, і це формувало в ньому європейський підхід не тільки до гри, але й до взаємодії з гравцями. Його манера спілкування була дуже зрозумілою, як під час тренувань, так і на теоріях та в матчах. Він завжди пояснював, навіщо ми робимо певні вправи, і як це потім використовувати в грі.

Тренування з ним були дуже наближеними до реальних ігрових ситуацій, що допомагало краще розуміти футбол. Йовічевіч вчив нас мислити як дорослі гравці, і це стало величезним поштовхом для мого розвитку. Наша команда U19 під його керівництвом показувала хороші результати в чемпіонаті України.

Розкажи про свій період у дублі Карпат ?

Після того, як я пройшов через Карпати U19, мене взяли в дубль. Ми з кількома хлопцями з команди U19 перейшли до дубля. Це був важливий крок, адже в дублі грали старші та більш досвідчені гравці, і навіть воротарів з першої команди часто «спускали» до нас. Я був наймолодшим у команді, і це було фізично важко, адже хлопці були старші на 3-4 роки. Але я намагався вчитися і показувати себе.

Тоді в дублі було багато досвідчених гравців, і суперники також часто виставляли більш зрілих футболістів. Було складно, але це був безцінний досвід. Я грав певну кількість матчів, набирався досвіду, і це допомагало мені ставати сильнішим як гравець.

Пізніше мене залучали до тренувань з першою командою. У 2015 році мене включили в заявку на матчі проти «Металурга» Запоріжжя та «Шахтаря», хоча дебют в УПЛ так і не відбувся. Ми часто їздили з дублем на збори, і на одному з таких зборів я отримав серйозну травму – надрив задньої поверхні стегна, через що пропустив можливість залишитися з першою командою.

Як завершилась твоя співпраця з «Карпатами» й чому ти вирішив поїхати в Словаччину?

У 2016 році, після повернення Андрія Тлумака, я помітив, що граю менше, адже я став одним з найстарших у дублі, і тренер надавав перевагу молодшим гравцям. Літом того ж року Тлумак підійшов до мене і повідомив, що клуб розриває зі мною контракт. Я отримав кілька варіантів, але мені хотілося спробувати кар’єру в Європі. Врешті-решт я поїхав до Словаччини, де грав протягом трьох років.

Спочатку було важко адаптуватися до нової країни та мови, але з часом я адаптувався. Хоча цей період не можна назвати вдалим у футбольному плані, він дав мені важливий досвід. На жаль, я не досягнув того рівня, на який сподівався, але останній рік став для мене комфортним, і я вже звик до місцевого життя.

Чи розглядав ти можливість поїхати кудись ще в Європу після трьох років у Словаччині?

Протягом цих трьох років я зрозумів, що в Європі мене не так вже й чекають. Це досить складний шлях, особливо без потужних знайомств або агентів, які могли б суттєво допомогти.

Хоча я намагався шукати нові можливості. Я грав на аматорському рівні, що, звичайно, не сприяло професійному росту. Команда складалася з простих чоловіків, які працювали й грали у футбол. Я, будучи молодим і без роботи, мав більше часу на тренування, але не зміг досягти бажаного прогресу.

Фото ФК Карпати

Що сталося після твого повернення зі Словаччини? Чи продовжував ти займатися футболом?

Після повернення зі Словаччини я зрозумів, що, можливо, настав час завершити кар’єру. Ця думка давалася мені нелегко, адже футбол був частиною мого життя з дитинства. Я почав усвідомлювати, що досягнення на серйозному рівні, на жаль, вже не буде. Тому я вирішив шукати нові можливості в житті.

Ми з дівчиною, теперішньою дружиною, вирішили разом знайти роботу. Ми поїхали за кордон, працювали в Чехії в супермаркеті, де я був вантажником. Хоча я міг продовжувати грати у футбол, але зрозумів, що настав час змінити фокус.

Пробувши в Чехії три місяці, ми повернулися додому. Наші плани щодо продовження роботи в Чехії не вдалися, оскільки віза була лише на короткий термін, і через пандемію ми не змогли отримати нову. Ми спробували знайти роботу в Туреччині, але згодом вирішили будувати своє майбутнє тут в Україні,  влітку того ж 2020 року ми одружилися.

Чи намагався Володимир Гладкий, який є твоїм кумом, відмовити тебе від завершення кар’єри й продовжити грати у футбол? Якою була його роль у твоєму рішенні?

Коли ми були в СДЮШОР та в УФК , ми постійно були разом. Ми жили разом, їхали разом на тренування, спілкувалися, але перебуваючи в різних країнах, наші шляхи не перетиналися так часто. Коли я був у Словаччині, Володя грав у Польщі, а потім – у «Поділлі» Хмельницькому. Хоч ми й підтримували зв’язок, про футбол не говорили багато. Не було жодних серйозних обговорень щодо завершення кар’єри, і я плавно перейшов до розмов з дружиною про пошуки нового майбутнього. Після всіх спроб за кордоном ми з дружиною вирішили залишитися в Україні й спробувати побудувати нове життя тут. Вона почала працювати в АТБ, а я в магазині одягу,  був охоронцем. Зізнаюся, це була робота в магазині секонд-хенд. Інколи, коли привозили новий товар, мені доводилося відкривати двері, коли на вулиці були сотці людей. У цей момент лише думав, щоб мене не знесли з ніг (сміється).

Як виникла пропозиція грати за «Юність» з Нижньої та Верхньої Білки? Що стало поштовхом для цього рішення?

Коли я працював, отримав дзвінок від Богдана Івановича Костика. Мене здивувало, як він дізнався про моє існування, адже я не грав у футбол в Україні вже три з половиною роки. Не знаю, як він знайшов мій номер, адже під час моєї відсутності у футбольному світі я навіть не уявляв, що хтось про мене пам’ятає.

 В той час Володя Гладкий грав в «Юності», можливо, він мене й порекомендував. Однак я не впевнений у цьому, бо не спілкувався з ним на цю тему. Він прийшов у команду 10 серпня, а дзвінок мені прийшов наприкінці вересня або на початку жовтня.

Коли я отримав пропозицію, у мене були сумніви. Я думав, чи зможу виправдати довіру тренера, адже у мене був великий досвід травм у юному віці – від 19 до 21 року. Моя кар’єра в «Карпатах» була складною через численні травми, тому після дзвінка я замислився, чи варто повертатися у футбол.

Я вже планував інше життя, шукав роботу, а з дружиною почали готуватися до весілля. Дзвінок від Богдана Івановича сколихнув мене. Мені було приємно дізнатися, що хтось пам’ятає про мене. Я сумнівався, чи варто повертатися в футбол, але, зрештою, вирішив дати собі ще один шанс. Тепер можу сказати, що радий, що той дзвінок відбувся. Навіть якщо у нас не все відразу вийшло, я вважаю, що це був правильний крок.

Якою була твоя реакція, коли дізнався про об’єднання двох клубів – «Юність» та ФК «Куликів»?

Коли я дізнався про об’єднання, я був здивований, але в цілому приємно вражений. Володимир Гладкий, який на той час вже грав за Куликів, подзвонив і розповів мені про цю ситуацію. Потім керівництво клубу пояснило свої плани й стратегію. Я зрозумів, що в об’єднаній команді будуть хороші гравці, і обидва президенти, а саме Мирон Остапчак та Олександр Ролько, амбітні. Це виглядало цікаво, хоча я пам’ятаю випадки, коли такі об’єднання не призводили до успіху. Проте я мав більше позитивних сподівань, вірячи, що це принесе користь львівському футболу.

Як би ти оцінив стан команди в другій лізі, враховуючи те, що команда займає поточне четверте місце в турнірній таблиці?

Загалом, я вважаю, що команда добре справляється, і наші результати досить обнадійливі. Хоча ми вже перейшли на професійний рівень, в плані підходу до гри та організації практично нічого не змінилося з аматорського часу.

В нашій лізі немає явного лідера – команди рівні, і кожен матч є складним. Ми бачимо, що всі команди забирають очки одна в одної, і боротьба за верхні позиції дуже щільна. Я впевнений, що ми можемо стабільно конкурувати. Кожна гра є випробуванням, і, попри складнощі, ми намагаємося показувати найкращий футбол.

Чи повірив би ти декілька років тому, що знову гратимеш на професійному рівні?

Напевно, я б не повірив. Я сумнівався, що зможу підтримувати той рівень, адже «Юність», куди я перейшов, виграла три чемпіонства поспіль. Після року без тренувань мені було важко уявити себе конкурентоспроможним гравцем. Але поступово я почав тренуватися, набирати досвід і впевненість. Крок за кроком я досяг того рівня, на якому можу грати професійно, але тоді це здавалося неймовірним.

Чи хочеш, щоб твій син став футболістом?

Є бажання допомогти йому в цьому, але все буде залежати від його власних вподобань. Якщо йому сподобається футбол, нехай займається ним. Якщо він вибере інші види спорту або хобі, то теж чудово. Головне, щоб він отримував задоволення від того, чим займається.

Чи є в тебе якісь захоплення, крім футболу?

Зараз основне захоплення – це сім’я. Я намагаюся приділяти їй більше часу, адже тренування забирають багато сил. Ми гуляємо, відпочиваємо разом і намагаємося знайти час для спільних моментів, особливо в цей нелегкий час. Звісно, хотів би подякувати наших захисникам та захисницям, завдяки яким ми можемо займатися улюбленою справою.

Інформаційний центр ФК “Куликів-Білка”