Його шлях у футболі починався з поля зі щебенем у Вугледарі, а привів до матчів Ліги Європи, легіонерських років в Іспанії та Польщі й нових викликів в Україні. Дмитро Хомченовський відверто розповідає про свій футбольний шлях, переломні моменти кар’єри, роботу з Юрієм Вернидубом, життя у Львові та мотивацію залишатися у грі. Сьогодні Дмитро Хомченовський – гравець футбольного клубу «Куликів-Білка».

Дмитре, ти розпочинав займатись футболом у школі донецького «Олімпіка». Розкажи, наскільки якісними були умови для спортивного зростання і наскільки задоволений етапом навчання в академії?

Враховуючи, що я приїхав в цю школу з маленького містечка, де було тільки два зали та одне поле зі щебеню, то все було досить добре. Спершу їхав в академію «Шахтаря», але їм не підійшов, після чого запрошували інші академії. Таким чином я потрапив до школи «Олімпіка».

Чи сильно засмутився, коли не пройшов відбір у «Шахтарі»?

Чесно кажучи, на той момент навіть не думав про те, чи мене це надламало в плані подальшої мотивації у футболі. Представники «Олімпіка» запросили до себе мене та ще кількох людей, тому нам було все одно – ми хотіли грати у футбол. Виїхали з маленького містечка Вугледар, вирвались у більше середовище, де ще й мали всі умови для футболу.

У сімнадцять років відбувся твій дебют на професійному рівні. «Олімпік» тоді виступав у Другій лізі України. Пригадай, як це сталося і чи багато емоцій залишилось із того моменту?

Мені пощастило дебютувати саме тоді. В ті час були спеціальні вимоги до команд Другої ліги: вимагали участь одного футболіста з 1990-го року. Саме тоді мені випала нагода вперше зіграти на професійному рівні, оскільки ситуація потребувала взяти гравців з академії. Залучили в дорослу команду трьох хлопців і моя кандидатура спочатку навіть не розглядалася. Після кількох контрольних матчів зумів довести, що гідний претендувати на місце в складі.

Які в тебе залишились спогади про ту команду донецького «Олімпіка», де ти грав з 2009 до 2011 року? Чи складно давались перші кроки в професійному футболі?

Точно не скажу, що це було легко. Дуже важко перемкнутись на дорослий рівень після академії. До того ти перебував у певній зоні комфорту, граючи багато років з однолітками, друзями. І в якийсь момент ти опиняєшся серед чоловіків, у кожного з яких є сім’ї. Пригадую один невдалий матч, коли підійшли старші партнери по команді й робили зауваження щодо моєї гри. Мовляв, треба менше «випендрюватись», грати без п’яток та інших фінтів. Я відповів трохи грубо, потім ледь до бійки не дійшло. Але я вчасно зрозумів, що так робити більше не треба. На тому рівні всі бились за вдалі результати, щоб пізніше отримати нормальні гроші на життя, для сім’ї. Тому я переосмислив багато речей.

Наскільки, на твою думку, вдавалося прогресувати далі? Коли ти вперше відчув себе повноцінним зрілим футболістом?

Напевно, ключовим у цьому плані був період в криворізькому «Кривбасі». Саме тоді я отримав перший виклик до юнацької збірної України. Спочатку добре себе показав за дубль, забивав там доволі часто. Пізніше почав грати за першу команду «Кривбасу», де став відчувати себе впевненіше. Розумів, що мені треба не зупинятись, а тільки тренуватись і тренуватись для подальшого процесу. «Кривбас» став важливою точкою сприйняття футболу. Я бачив, як себе поводять гравці у Прем’єр-лізі, чого вимагає той рівень. І партнери багато в чому допомагали, навіть бутси могли мені дати, коли того потребував. Від них, як від людей, віяло легкістю.

Чи можеш розповісти про свій дебют в еліті українського футболу?

Вийшов на заміну за «Кривбас» у матчі з «Оболонню» (1:1). Після того матчу було море емоцій. Пам’ятатиму ті миті ще дуже довго.

У той період ти привернув увагу з боку тренерського штабу молодіжної збірної України. Як складався період у складі «синьо-жовтих»?

Були хороші матчі проти Німеччини та Франції, які принесли цінний досвід. Знову ж таки, граючи за «Кривбас» і молодіжну збірну України, став відчувати більше впевненості та відповідальності. Про мене почали говорити, в моєму рідному містечку дізнавались більше.

Як з’явився варіант продовжити кар’єру в «Зорі»? Понад сто матчів, п’ятнадцять голів – наскільки успішним вважаєш той етап виступів?

Взагалі міг з’явитись у «Зорі» раніше, проте клуб тоді відмовився від мого трансферу. Перебував із ними на зборах, де не підійшов тренерському штабу. Далі відбувся мій перехід у «Кривбас», після чого з другої спроби опинився в луганській команді. Причому тренером «Зорі» тоді був також Анатолій Чанцев.

Я два рази повертався до «Зорі» і, мабуть, це були два пікові періоди в моїй кар’єрі. В усі мої етапи в луганському клубі ми виступали на євроарені. Кожен рік був дуже класним.

Які матчі в Лізі Європи в складі «Зорі» запам’ятались найбільше?

Я гадаю, що всі пам’ятають матч між «Зорею» та «Феєнордом» в плей-оф відбору Ліги Європи в 2014-му. В Києві ми відкрили рахунок, але потім закінчили 1:1. І божевільний матч у Роттердамі: відігралися з 0:3, могли проходити далі за правилами виїзного голу. Проте в кінці Ману забив у компенсований час і «Феєнорд» пройшов далі (4:3). Це для мене був найособливіший матч, ми показали неймовірний характер.

Багато спогадів про матч із «Брагою», коли я повернувся в «Зорю». Це теж кваліфікація була і теж у Києві зіграли внічию (1:1). В Бразі забили більше, завершили нічиєю (2:2) і влетіли в груповий етап. Звичайно, в пам’яті ще матчі з «Ромою», перемога над «Лестером».

Кого із топових гравців з команд суперників можеш виділити, проти яких доводилося грати?

Мабуть, найбільш топові були якраз у часи матчів проти «Лестера» та «Роми». Юрі Тілеманс, Вільфред Ндінді. Джеймі Варді тоді проти нас не зіграв у жодному з двох матчів. З «Роми» найбільше пам’ятаю Лоренцо Пеллегріні, Кріса Смоллінга, Стефана Ель-Шаараві. Можливо, ще когось забув згадати, але загалом було багато відомих і класних за грою суперників.

У 2015-му році ти став гравцем іспанської «Понферрадіни» з Сегунди. Як узагалі з’явився такий варіант переходу?

Наприкінці першого мого етапу в «Зорі» прийшло усвідомлення, що настав час спробувати себе за кордоном. Дійшли спільної згоди з агентом, що цілком можна пограти в іноземному чемпіонаті. «Зоря» в той момент дуже гарно себе проявила. Керівництво сказало, що проблем чи суперечок у разі трансферу не буде. З’явився варіант з Іспанією і я, чесно кажучи, не вагався. Раз, два – і перейшов.

На фото: спортивний директор ФК “Куликів-Білка” Василь Кардаш (зліва) та президент клубу Мирон Остапчак (справа) представили Дмитра Хомченовського. 

Чи були пропозиції з українських команд? Так, звісно. Але якби вирішив залишитись в Україні, то це була б на той час тільки «Зоря». Я б не «вивіз» інший клуб, був щасливий у луганській команді. В Україні, окрім «Зорі» чи «Кривбасу», не розглядав інші клуби.

Як оціниш час, проведений в іспанській команді?

Непогано згадую ті роки. Ставлення до гравців та й сама країна дуже відрізняються від України. Там усе спокійно, життя пливе повільно. Ні для кого не секрет, що у Юрія Вернидуба треба важко тренуватись, у нього високі вимоги щодо тренувального процесу. В Іспанії взагалі такого не було. Посеред тижня могли відпочити, після матчів бували два дні вихідні. Мовний бар’єр? Так, з англійською й тим паче з іспанською були проблеми спочатку. Мав вчителя, протягом двох місяців вивчив слова, а за декілька місяців міг розмовляти на різні теми іспанською. Зараз ще пам’ятаю, але без практики складно. Ще коли були з «Кривбасом» на зборах в Іспанії, спокійно себе відчував у мовному плану. Жартували з хлопцями, що мене взяли на збори перекладачем. Завжди казав: «Зараз я про все домовлюсь» (сміється).

Польська «Ягеллонія» – наскільки сприятливим у твоїй кар’єрі був цей період?

«Ягеллонія» загалом була першим варіантом, якщо говорити про пропозиції від іноземних команд. Із «Зорею» грали матч плей-оф відбору Ліги Європи проти «Легії». У Варшаві зустрілися з представниками клубу, домовились про перехід, але раптово все зірвалось. Після виступів в Іспанії вже нормально змогли домовитись про трансфер. Залишитись в «Понферрадіні»? Цілком міг, адже контракт був на три роки. Проте в угоді був пункт про можливість розриву, якщо команда понизиться в класі. Клуб вилетів, тому я скористався цією опцією, вирішив перейти в «Ягеллонією».

У Польщі все було доволі класно. Посіли друге місце в «Екстраклясі». Зовсім трохи не вистачило до чемпіонства. Було багато хороших хлопців у колективі, дуже швидко звик до мови, не мав проблем у спілкуванні. Швидко відчув себе своїм у команді, тому цей період згадую як хороший.

У 2018-му ти повернувся до «Зорі», де тобі, мабуть, було найкраще і найкомфортніше виступати. Що стало чинником у рішенні повернутися до України й, власне, до луганської команди?

У «Ягеллонії» змінився тренер, склад істотно змінювався, багато гравців залишили клуб, зокрема і я. До України я приїхав наприкінці сезону, десь у квітні. Попросив у Юрія Миколайовича, чи можна тренуватися разом із «Зорею» задля підтримки форми. Він погодився, жодних проблем не було. З часом сказав, щоб я повертався на контракт. Так і почалась нова історія в «Зорі».

 Дуже багато матчів у кар’єрі ти провів під керівництвом Юрія Вернидуба. В чому головні особливості його футболу і як тобі працювалося в команді такого експресивного тренера?

Юрій Миколайович, таким і зараз є (усміхається). Але з роками ти звикаєш до цього і по-іншому сприймаєш його тренерські методи. В «Кривбасі» я часто дивився на молодих хлопців, які з шоком на очах дивилися і слухали Юрія Миколайовича. Вони не знали, чого чекати (сміється). Було цікаво за ними спостерігати на теоріях, коли тренер був незадоволений грою. Впізнавав молодого себе в їхніх очах. Просто до цього звик, став розуміти, чого він хоче і вимагає на тренуваннях. З часом Юрій Миколайович розкрився для мене як дуже топовий тренер, з яким завжди хочеться досягати мети і щоразу перемагати.

Хто з тренерів, на твою думку, дав тобі найбільше?

Якщо в УПЛ, то варто відзначати Юрія Вернидуба і також Віктора Скрипника. Віктор Анатолійович теж навчив багатьох цікавих речей. Ці два тренери багато мені дали. Ще б хотів сказати і про Юрія Максимова, який дуже вірив у мене в «Кривбасі». На той момент команда не була на високих місцях, але він усе одно довіряв мені місце в складі. Це давало велику мотивацію, я постійно відчував підтримку від тренера.

У 2022-му році відбулось твоє повернення до «Кривбасу». При переході розумів, що кар’єра на високому рівні може підходити до завершення чи взагалі про це не думав?

Ні, таких думок не було. Відчував себе у чудовій формі. Я і зараз про це не думаю, готовий на сто відсотків віддаватися на футбольному полі. Вік для мене жодного сенсу не має. В будь-якому віці намагався і намагаюсь ні в чому не поступатися іншим гравцям у команді. Якщо я виконую всі вимоги, то немає різниці, скільки мені років. Тим паче «Кривбас», коли я перейшов вдруге до команди, ставив перед собою високі завдання. Ми боролися за найвищі місця в УПЛ і грали в єврокубках.

У чому твій секрет грати протягом стількох років на високому рівні? Як вдавалося і вдається тримати себе в тонусі?

Це не секрет – я в один момент індивідуально почав займатися з тренерами. Навіть запізно став таким займатись. Після другого приходу в «Зорю» побачив, що хлопці окремо з кимось тренуються. Я взагалі про таке раніше не знав і не думав. Завдяки індивідуальній підготовці до зборів і до матчів мені вдається перебувати в хорошій формі. До двадцяти семи років я такого не практикував. Раніше потренувався і пішов додому. Зараз усе інакше.

Дмитре, ти загалом задоволений, як склалася твоя футбольна кар’єра?

Чесно кажучи, часто ставив собі таке запитання. В різні моменти я міг поводитися по-іншому. Але в такому разі я б, напевно, не повернувся в «Зорю», не здобув «срібло» в Польщі, не зіграв у Лізі Європи чи Лізі Конференцій. Звичайно, хочеться завжди кращого, проте я задоволений тим, що маю. Тому я ні про що не шкодую. Я думаю, що міг би спробувати себе в більш сильних клубах – за умови, якби, як зараз, правильно готувався індивідуально.

Поговорімо про перехід до футбольного клубу «Куликів-Білка». Чи складно тобі дався перехід у Другу лігу України? Через це довго думав над пропозицією?

Не те, що довго думав, але ні для кого не секрет, що в розмові з керівництвом йшлося про те, що я шукатиму варіанти з командами УПЛ. В результаті оптимальних можливостей з Прем’єр-ліги не знайшлось, тож вирішив прийняти пропозицію з «Куликова-Білки». Одного дня просто сів і подумав, чого я ще хочу у футболі. Роздумував, чи готовий я і далі проходити ці збори, нелегку боротьбу за виконання цілей – чи маю ще до цього прагнення? Як можна зрозуміти, я досі такого хочу, тому я зараз гравець команди «Куликів-Білка».

Не хотів приходити в команду і поводити себе якось по-особливому чи грати «в півноги». Розумію, що тут я також маю показувати своє обличчя і власний професіоналізм.

Ти зіграв у семи матчах, забив два голи. Потім у тебе було ушкодження, через які пропустив решту поєдинків. Чи задоволений своїми поточними виступами в «Куликові-Білці»?

Звісно, задоволений. Вдалося забити голи і віддати чимало асистів. Якби не травма, то числа моєї результативності цілком були б кращі. В плані колективу, це перший в моїй кар’єрі український перехід, коли я нікого не знав у команді. В цьому полягала головна складність. Чи швидко адаптувався? Це треба в хлопців запитувати (сміється).

З попередніх інтерв’ю головного тренера Сергія Атласюка можна зробити висновок, що в команді тебе сприймають дуже добре…

Нібито так (усміхається). Хвала хлопцям, що вони мене так прийняли. З усіма здружився. Відчув, що в колективі симпатія один до одного сталася відразу. Я задоволений і вдячний хлопцям за чудовий прийом у команду. Також дякую керівництву за створення хороших умов і сприятливої атмосфери. Щасливий, що зараз перебуваю саме тут.

Як оціниш інфраструктуру футбольного клубу?

Звичайно, відрізняється від тих команд, у яких я раніше був. Але з кожним матчем усе тільки збільшується. Наприклад, від початку сезону і до сьогодні прогрес видно колосальний. І люди, які тут працюють, не бояться запитати чи навчитися чогось заради кращих змін. З першого дня в «Куликові-Білці» помітно, що клуб хоче ставати більш професійним.

Осінню частину сезону ти не дограв через травму. Коли тебе знову зможуть побачити вболівальники на полі? Поділись деталями щодо твого відновлення?

Я вже давно відновився від травми, просто вбачали раціональність не грати в заключних матчах року. Мої десять-п’ятнадцять хвилин на полі, мабуть, нічого б не вирішили, тому краще було десь мене притримати.

Ти родом із Вугледара, що на Донеччині. Зараз місто фактично зруйноване ворогом. Коли востаннє була нагода приїхати в рідний Вугледар і які в тебе спогади з ним?

Востаннє не згадаю коли. Мабуть, у січні 2022-го року. Кожної відпустки з дружиною їздили до Вугледару відвідати батьків. Це моє рідне місто, з ним повністю пов’язане моє дитинство. Мене там виховали як гравця. Саме у Вугледарі я полюбив футбол, зустрів свою майбутню дружину і там мої батьки. Тільки теплі спогади.

Зараз ти проживаєш у Львові. Як тобі життя на Заході України? В чому ти помічаєш найбільшу різницю?

Вже звик до Львова, дитина тут спершу ходила в садок, а тепер у школу. Ментальність і стиль життя дещо відрізняється від тих місцевостей, де жив раніше. Мені це не заважає. Придивляюсь до людей, також намагаюсь деякі традиції переймати. З дружиною думаємо над тим, щоб жити у Львові надалі. Нам усе тут подобається. Тим паче, цілі в команди є, тож і мої плани також великі.

Колись тебе впізнавали за довгою «шевелюрою», а останнім часом у тебе коротка зачіска. Як дався в один момент різкий стиль іміджу і чи є взагалі у тебе футбольні забобони?

У мене протягом кар’єри було три зачіски. І зокрема, як ви кажете, відома «шевелюра». Це вже в Іспанії мене всі дістали, запитуючи «навіщо тобі це довге волосся?». Постригся і нібито сподобалось. Вже пізніше відростив чуба, але взимку було некомфортно. Зняв шапку, а замість чуба гніздо (сміється). Зараз жартують, що волосся вже не росте.

Де ти бачиш себе в майбутньому? Тренер, експерт на телебаченні чи, можливо, ще інший варіант?

Бачу себе біля футбольного поля. Принаймні зараз. Навчаюся на тренера та на спортивного менеджера, намагаюсь здобути тренерську ліцензію. Мені цікаві різні речі у футболі зараз, тому буду робити від себе все можливе для розвитку. Очолити клуб? Чому б ні, не виключаю такий варіант мого подальшого життя. Я завжди з цікавістю дивився на роботу тренерського, наприклад, на свого колишнього партнера по команді Віталія Вернидуба. За ним було дійсно цікаво спостерігати. Бувало таке, що вранці він гравець твоєї команди, а ввечері він вже ставав тренером.

У Львові ти відкрив комп’ютерний клуб. В тебе, як бачимо, є і бізнесова жила?

Не скажу, що є (сміється). Але щось таке. Це трапилося ще в Кривому Розі. Жив із Юрієм Вакулком в одній кімнаті. І він почав зникати після тренувань. Хотів знайти Юрю, але ані його, ані нікого з молоді не бачив. А він, виявляється, в той час засиджувався з хлопцями в комп’ютерному клубі. Після цього почав цікавитись цим питанням. Побачив, що багато хлопців навідуються туди, ажіотаж там шалений. Я ж узагалі не граю в жодні ігри на комп’ютері. Просто ідею взяв саме з Кривого Рогу. Порадившись зі знайомими, поцікавився всіма нюансами і згодом вже у Львові відкрив простір для любителів погеймити.

Навіть встигли влаштувати турнір для гравців «Куликова-Білки», «Руху» та «Фенікса-Маріуполя». Було цікаво.

Мало хто знає, що в тебе є і музична кар’єра…

Так, коли ще був у «Кривбасі», то вони трохи про це наголошували. Зараз трохи вже стихла інформація про мою музику. Мені цікава ця тема. Завжди любив музику. З текстами в мене трохи важко, а от з музикою гарно виходить. Я жив на базі в «Кривбасі», а родині була у Львові. Щоб не нудьгувати у вільний час, поки інші хлопці грають в ігри на комп’ютерах, почав навчатись цього процесу. Питав у хлопців, як їм. Потім підійшов до Понєдєльніка, а той запропонував написати текст. Гагарін (ексвіцепрезидент «Кривбасу») був у шоці, сказав нам їхати в студію і записувати трек.

Чи плануєш далі продовжувати творити в музиці?

Не знаю. Кажуть, що Микита Шарабура в нас команді читає реп. То, можливо, із ним щось цікаве запишемо (сміється).

Хочу щиро подякувати нашим воїнам Збройних сил України за захист країни й можливість жити, працювати та грати у футбол під українським прапором. Також дякую всім уболівальникам за постійну підтримку — вона відчувається і на стадіоні, і поза ним, і додає сил у найскладніші моменти. Користуючись нагодою, вітаю всіх з новорічно-різдвяними святами — бажаю миру, здоров’я, віри в перемогу та якнайшвидшого повернення спокою в кожну українську родину.

Інформаційний центр ФК «Куликів-Білка»