Олександр Дударенко – новачок футбольного клубу «Куликів-Білка». До нашої команди прийшов, маючи за спиною дебют в УПЛ за «Лівий Берег». Загалом на професійному рівні пограв достатньо. Хлопець має хорошу швидкість, працездатність і мобільність. Азів футболу навчався в дідуся – Миколи Дударенка, який дав путівку в великий футбол багатьом відомим гравцям, серед яких Роман Яремчук, Богдан Шуст, Григорій та Борис Баранці та інші. Рідний брат дідуся Олександра Володимир навіть грав за збірну Радянського Союзу, а батько Олександра Сергій свого часу грав за «СКА-Орбіту», до слова, разом з теперішнім головним тренером команди Богданом Костиком. У нашому інтерв’ю Олександр Дударенко розповідає про свою сім’ю, кар’єру, а також про перехід у «Куликів-Білку».

Олександре, ти народився у футбольній сім’ї. Зважаючи на це, у тебе, мабуть, був невеликий вибір яким видом спорту займатися…

Пам’ятаю, в дитинстві не було такого, щоб тато чи дідо наполягали, що я обов’язково маю стати футболістом. Це був суто мій вибір. Звісно, футбол у нашій родині був всюди, і мене це підштовхнуло до того, щоб зайнятися цим спортом.

Рідний брат твого діда Володимир був дуже сильним футболістом, грав навіть за збірну Радянського Союзу. Чи спілкувався колись з ним?

Особисто з ним жодного разу не спілкувався. Все, що знаю, – це з розповідей діда та тата. Вони казали, що він був неймовірним футболістом, був чемпіоном СРСР та зіграв два матчі за збірну у 1971 році.

На фото: Олександр разом з батьком Сергієм та дідусем Миколою… 

Твоїм першим тренером був дідусь Микола Іванович…

Так, коли я починав займатися футболом у 6-7 років, мій дідусь працював дитячим тренером. Спочатку я тренувався зі старшими на рік, разом із гравцями 1994 року народження, а згодом перейшов до його групи в академію «Карпат». Рік навчався в «карпатівській» школі, але так сталося, що дідусь перейшов працювати до ФК «Львів».

На тренуваннях він був дуже вимогливим і завжди «тримав дистанцію». Навіть не дозволяв мені називати його дідом – лише Микола Іванович. Якщо я десь не слухався, нервував чи поводився неправильно, міг без вагань вигнати з тренування. Але через кілька хвилин підходив і казав: «щоб більше такого не було», і я повертався до роботи.

Чи відчував якийсь дискомфорт або додаткову відповідальність через те, що твоїм тренером був дідусь?

Ні, жодного дискомфорту не було. На той час я був ще дитиною, це був лише п’ятий клас, і я не сприймав це як додаткову відповідальність. Єдине, що помічав – товариші по команді, можливо, трохи більше зі мною дружили саме через те, що дідо був тренером.

Як розвивалася кар’єра після школи «Карпат»?

Пройшов випробування за U-17 та U-19. До U-19 мене запросив Володимир Беззуб’як. Саме тоді вперше почали проводити чемпіонат серед команд U-19. Ми показували хороші результати, а команда складалася з хлопців 1993-1995 років народження. Потім моїми наставниками були Ігор Йовічевіч, Андрій Тлумак, Радослав Боянов, Степан Юрчишин. Було дуже цікаво тренуватись та грати під керівництвом цих фахівців.

Перед сезоном 2013/2014 головну команду «Карпат» очолив Олександр Севідов і ти навіть їздив з «зелено-білими» на збори в Туреччину…

Я почав тренуватися з молодіжним складом під керівництвом Ігоря Йовічевіча, але несподівано мене взяли на збори з першою командою. Це було хвилююче, але я отримав неймовірний досвід. Проте в основній команді була дуже велика конкуренція, і дебютувати в УПЛ так і не вдалося.

Як тобі прижилася позиція лівого захисника?

Коли дідо був моїм тренером у «Карпатах», він ставив мене на позицію крайнього півзахисника. Але вже коли нас тренував Роман Деркач, він побачив мене на позиції лівого захисника, і з того часу вона стала моєю основною. Звісно, бували випадки, коли я закривав позицію крайнього півзахисника або навіть опорного півзахисника, коли не вистачало гравців, але загалом більшість кар’єри я грав саме на позиції лівого захисника.

Як склалася ситуація в «Карпатах» і чому ти вирішив перейти до МФК «Миколаїв»?

У «Карпатах» я мав важкі травми. Спочатку отримав перелом великогомілкової кістки на тренуванні, і пропустив чотири місяці. Після реабілітації почав тренуватися та вийшов на перший матч в основному складі дублю. Однак у тому матчі знову травмували ту саму ногу, і вже довелося ставити не просто гіпс, а й пластину. Загалом я відновлювався близько шести-семи місяців.

Після цього повернувся до дубля, але відчував, що час рухатися далі, адже конкуренція була велика. Я не зміг закріпитися в основній команді «Карпат», і тоді виник варіант пограти в Першій лізі. За порадою батька я поїхав до Миколаєва. Там головним тренером був львів’янин Руслан Забранський, і це був цікавий період у моїй кар’єрі. Я звикав до дорослого футболу, рівень Першої ліги був високий, команди добре укомплектовані, і тренер мені довіряв. Після року перебування мені запропонували продовжити контракт, але я вирішив вибрати інший варіант і приєднатися до львівського «Руху».

За «Рух» ти так і не заграв…

Пройшов з командою збори, але тренер команди Руслан Мостовий, на жаль, уже покійний, мені відверто сказав, що на лівому краю оборони у нього буде грати Володимир Бідловський, який непогано себе проявив у чемпіонаті. Сидіти на лаві не хотілося і подався у стрийську «Скалу», яка тоді грала у Другій лізі. Там мав хорошу ігрову практику.

Згодом новий клуб. Ти перейшов у вінницьку «Ниву».

«Ниву» очолював Денис Колчин, який зателефонував мені з пропозицією, і я погодився. Тоді команда виступала в Другій лізі. Сезон у Вінниці був для мене корисним – зіграв 23 матчі й здобув великий ігровий досвід. Коли головний тренер покинув команду, я вирішив не продовжувати контракт.

Як виник перехід до «Вереса» і як твоя кар’єра розвивалася там?

Головний тренер «Вереса» Олег Шандрук зателефонував мені та запропонував перейти в його команду. Після того, як я приїхав до Рівного, мені запропонували вигідні умови контракту, і я став гравцем «Вереса» на півтора роки. Під керівництвом Шандрука я регулярно грав в основному складі, але через півроку змінився тренер. Юрій Вірт став головним тренером і привів нових футболістів. Спочатку ще мав надію залишитися в основному складі, але з часом ситуація змінилася: я зіграв лише в Кубку України, а в чемпіонаті переважно був на лаві запасних.

Як ти потрапив до нових «Карпат» після матчів чемпіонату Львівщини?

Команда під керівництвом Андрія Тлумака грала в чемпіонаті України серед аматорів і готувалася до Другої ліги. Тренер добре мене знав і запропонував приєднатися до «Карпат». На той час в мене були інші хороші пропозиції, зокрема з клубів Першої та Другої ліги.

В «Карпатах» ти грав не на стандартній для себе позиції латераля, як це вплинуло на твою гру?

Так, я грав лівим латералем, що було для мене незвично. Це вимагало багато атакувальної роботи та постійної присутності в штрафній суперника, але водночас треба було й активно відпрацьовувати в обороні. Пригадую, що забив два голи в дебютному матчі за «Карпати» в Другій лізі проти київського «Рубікона».

Сезон 2022/2023 ти провів у тернопільській «Ниві», яка виступала в Першій лізі. Як це сталося?

У «Карпатах» не все склалося, тренерський штаб, мабуть, не бачив мене в основному складі. І тоді я отримав пропозицію від Андрія Купцова перейти в «Ниву», адже він знав мене ще по молодіжному складу «Карпат». Я погодився, і спочатку все йшло добре, але старт чемпіонату в нас не вдався. Нічиї та дві поразки і тренера звільнили. Для мене це було несподівано, десь відчував, що це не справедливо. Звільнення тренера і стало вирішальним фактором чому я також не залишився в команді.

Як поступила пропозиція від «Лівого Берега»?

До команди мене запросив Віталій Первак, з яким мені довелося працювати в Тернополі. Він допомагав Андрію Купцову. Звісно, що я погодився.

Як відбувся дебют в УПЛ? Що відчував в той момент?

Дебют відбувся в першому турі проти «ЛНЗ». Це був незабутній момент для мене, адже я вперше вийшов на поле в українській Прем’єр-лізі. Ми програли цей матч, пропустивши гол на останній хвилині. Дуже мріяв, що мій дебют в УПЛ побачив мій дідусь, але, на жаль, цього не сталося. Наприкінці 2023 року він відійшов у кращий світ.

Як ти пережив цей момент?

Це був важкий удар для мене та нашої сім’ї. Я завжди мріяв, щоб дідусь побачив мою гру в УПЛ, але, на жаль… Коли у нас була гра проти «Карпат», я зробив футболку з принтом дідуся і написом: «Знаю, що ти хотів побачити цей матч».

Чому ти не залишився в «Лівому Березі»?

Коли команда потрапила до Прем’єр-ліги, конкуренція стала набагато серйознішою, була постійна ротація складу. В останніх матчах добре себе проявив бразилець Сідней, забивши два голи. І зрозуміло було, що в такій ситуації мені, 29 років, не хочеться бути запасним гравцем. Я прагнув грати в основному складі, тому вирішив, що не хочу проводити час на лаві запасних і прийняв рішення піти.

Серед професійних команд ти також виступав і за ФК «Куликів» у Прем’єр-лізі Львівської області.

Так. Хороші спогади про цей період. Коли переходив у «Куликів-Білку», уже знав президента Мирона Остапчака. Тоді ФК «Куликів» мав дуже хороший склад. Грав навіть кілька матчів проти ФК «Юність» (Нижня-Верхня Білка). Пригадую, були моменти коли «Юність» нас «возила»… Але у матчах «Куликова» проти «Юності» непросто було двом командам. Дві команди, вважаю, були добре укомплектовані.

Як відбувся перехід у «Куликів-Білку»?

Перехід у «Куликів-Білку» багато в чому відбувся завдяки моєму товаришу Юрію Трушу, який став одним із ключових зв’язків у цьому процесі. Також спілкувався з спортивним директором команди Володимиром Дуткевичем, який запропонував приєднатися до команди та зазначив, що тренерський штаб і президент клубу Мирон Остапчак, віце-президент Олександр Ролько зацікавлені у мені та бачать мене в складі.

Я вже працював із Мироном Михайловичем раніше, тому добре знаю його як чесну та порядну людину. Багато чув хорошого і про Олександра Ролька. Також розмовляв із хлопцями з команди – з більшістю знайомий особисто, і всі вони позитивно відгукувалися про клуб.

«Куликів-Білка» – це амбітний проєкт, і, маючи можливість повернутися до Львова, я вирішив допомогти місцевій команді виконати поставлені завдання.

Яку роль у твоїй кар’єрі відіграє Юрій Труш? Чи можна його назвати твоїм агентом?

Юрій – мій товариш. Я ніколи не мав справи з агентами. Всі команди, які мене запрошували, це були особисті запрошення від головних тренерів. Юрій зараз розвивається в цій сфері тому й допоміг мені працевлаштуватися.

Ким ти себе бачиш після завершення кар’єри у футболі?

Хотілось би залишатись пов’язаним з футболом, але й в інших сферах також. Можливо, буду розвиватися в підприємництві, але любов до футболу залишиться. Я точно буду пов’язаний з футболом, але в якій ролі – ще не можу сказати. Я вже думаю про тренерську діяльність, але поки не бачу себе саме дитячим тренером. Можливо, більше працюватиму з тими, хто трохи старший, скажімо, з 19-річними. Щодо маленьких дітей – важко себе уявити в такій ролі.

Під час своєї кар’єри ти часто обговорював свої матчі з дідом і татом? Виникали суперечки щодо футболу?

Ні, дідусь завжди підтримував мене, а тато розбирав мої матчі. Якщо гра була погана, він казав, що не вдалося, і я не заперечував. Вони завжди правильно оцінювали мою гру, і я з ними погоджувався.

Які в тебе захоплення, крім футболу?

Я люблю проводити час в горах, подорожувати, до війни часто їздив на море за кордон. Граю в більярд, теніс, настільний і великий – не професійно, але активно. Дома рідко сиджу, але люблю подивитися гарний серіал або фільм з дружиною.

Інформаційний центр ФК «Куликів-Білка»